Бул-бул-бул…
Бул-бул-бул!
Із кухні будиночка Детективів-Тварин долинав таємничий булькіт. За мить пролунало гучне:
— Аууу! Гаряче!
Патриція, Альфред, Зофія та Ала щодуху побігли до кухні.
За кухонним столом сидів Коба в халаті із зеленим листям. Очі були заплющені, лапи складені на колінах, а він намагався медитувати. Перед ним стояла велика чашка ромашкового чаю, і з неї підіймалася пара.
— Кобо, все гаразд? — спитала Зофія, зазираючи в каструльку.
— Звісно, — відповів Коба дуже спокійним голосом. — Сьогодні день відпочинку. День без загадок, слідів, погонь і несподіванок.
Бул-бул-бул!
— То що так булькає? — запитав Альфред.
Коба важко зітхнув.
— Мій живіт.
У кухні запала тиша.
— Учора я з’їв трохи забагато стейків, — зізнався лев. — Тільки зовсім трішки більше, ніж зазвичай.
— І що для тебе означає “трішки”? — зацікавилася Патриція.
Коба відвів погляд убік.
— Чотири стейки, два стейкові печивка і… півмиски гострої квасолі.
Ала так розсміялася, що мало не впала з жердини.
— Бул-бул-бул, Коба-стейковий горщик! — вигукнула вона.
— Тому я й п’ю ромашковий чай і медитую, — сказав Коба. — Вдих… видих… спокійний живіт…
Бул-бул-бул!
— Може, сьогодні все ж з’їси легкий сніданок? — м’яко запропонувала Зофія.
На столі швидко з’явилися скибки хліба, кружальця огірка, помідори, перець і фрукти. Альфред приготував м’ятний чай, а Патриція принесла маленьку баночку меду.
— Корисний сніданок для здорового детектива, — сказала вона.
Коба подивився на овочі трохи недовірливо.
— Чи може помідор смакувати як стейк?
— Ні, — відповів Альфред. — Але точно не буде булькати.
Коба обережно вкусив шматочок огірка.
— Гм. Не так уже й погано, — визнав він. — І знаєте що? Такий спокійний день і справді потрібен. Після сніданку потренуємося, потім почитаємо книжки, упорядкуємо нотатки… Жодних проблем і жодних походів.
— А поради для мешканців? — нагадала Патриція.
— Лише три звичайні справи, — відповів Коба. — Сурикатка, ящірка і білка. Що може піти не так?
Ала нахилила голову.
— У джунглях? Усе!
Розділ 1. Скасовані візити
На терасі детективи поставили стільці, блокноти й чашечки з лимонадом. Першою прийшла маленька Ящірка Ягода. Вона дріботіла швидко, але кожні кілька кроків підстрибувала.
— Ік! Детективи, у мене проблема! Ік!
— Гикавка? — запитала Патриція.
— Від учора! Ік! Я занадто швидко поснідала. Спочатку були хрумкі мушки, потім фрукти, потім ще хрумкі мушки… Ік!
Альфред подав їй маленьку чашечку води.
— Пий маленькими ковтками. Наступного разу їж повільніше й роби паузи між шматочками.
— І не намагайся ковтнути все одразу, — додала Зофія. — Сніданок — це не перегони.
Ягода випила воду, зробила повільний вдих і… гикавка зникла.
— Вийшло! Дякую! — зраділа вона.
Вже хотіла піти, але раптом згадала щось важливе.
— Ой! Мені треба бігти! Я ще маю нести дари!
— Дари? — перепитав Коба. — Кому?
— Ну… ви знаєте… туди… ік! — Ягода прикрила мордочку лапкою. — Перепрошую, мені дуже треба поспішати!
І вона побігла так швидко, що дрібні камінчики підстрибували за нею на стежці.
— Це було дивно, — зауважила Патриція, щось занотовуючи.
За мить на терасі приземлився Тукан Теофіл, посланець джунглів. До його ноги були прив’язані два маленькі листи.
— Повідомлення для детективів! — каркнув він.
Патриція прочитала перше:
— “Шановні Детективи, сьогодні не прийду на пораду. Маю термінову справу. Сурикатка Соня.”
Другий лист був схожий:
— “Дорогі Детективи, перепрошую, але не можу сьогодні прийти. Мушу терміново приготувати одну річ. Білка Вера.”
Коба поправив капелюх.
— Сурикатка, білка і ящірка. Усі раптом мають термінові справи. Це вже не схоже на спокійний день.
— А ти казав, що нічого не може піти не так, — нагадала Ала.
Тут Зофія витягнула шию високо над дахом будиночка.
— Дивіться! У джунглях відбувається щось незвичайне.
Ала знялася вгору.
— Полечу перевірити!
Розділ 2. Дари для печери
За кілька хвилин Ала повернулася, змахуючи крилами від хвилювання.
— Усі йдуть до старої печери під Великим Пагорбом! Білки несуть горіхи, мавпи — кошики фруктів, а навіть Пані Гіпопотамиця тягне величезний казан солодкого компоту!
Детективи рушили слідом за нею.
На лісовій стежці вони зустріли Сурикатку Соню. Вона несла мішечок сушених абрикосів і нервово озиралася.
— Соню, чому ти не прийшла на пораду? — спитала Патриція.
Сурикатка знизила голос.
— Бо хтось сказав, що завтра Сонце зникне назавжди. А якщо ми хочемо його врятувати, треба нести дари до печери.
— Хто це сказав? — уточнив Альфред.
— Не знаю. Голос лунав із темряви. Він сказав, що великий дух тіні забере Сонце, якщо не отримає достатньо горіхів, фруктів і солодощів.
— Це звучить дуже підозріло, — пробурмотів Коба.
Білка Вера підтвердила ту саму історію. Вона несла найкращі горіхи зі своїх зимових запасів.
— Я не хочу віддавати всі, — сказала вона тихо. — Але якщо Сонце справді зникне…
Патриція м’яко зупинила її.
— Веро, ніхто не може забрати Сонце. І перш ніж віддавати комусь запаси, треба зрозуміти, навіщо вони потрібні.
Розділ 3. Книга про небо
Детективи на мить повернулися до будиночка. Патриція побігла до книжкової полиці й дістала товсту книгу із зіркою на обкладинці.
— Я знала, що десь це читала! — сказала вона, гортаючи сторінки. — Завтра буде сонячне затемнення.
— За… що? — перепитав Коба.
Патриція намалювала паличкою три кружечки в піску: велике Сонце, середню Землю і маленький Місяць.
— Земля обертається навколо Сонця, а Місяць — навколо Землі. Інколи Місяць стає між ними. Тоді на мить закриває частину сонячного світла й кидає тінь на Землю. Це і є затемнення.
— Тобто Сонце не зникає? — уточнила Ала.
— Не зникає, — відповіла Патриція. — Просто Місяць ненадовго затуляє його світло на шматочку земної кулі. Цього разу — над нашими джунглями.
— І за це не треба платити горіхами? — додав Альфред.
— Звичайно, ні.
— Отже, хтось знає слово “затемнення”, але використовує його, щоб налякати тварин, — підсумувала Зофія.
— Треба дізнатися хто, — вирішив Коба.
Патриція стала серйозною.
— Є ще одна важлива річ. Ніколи не можна дивитися просто на Сонце, навіть під час затемнення. Для спостереження потрібні спеціальні окуляри, щоб не зіпсувати очі!
Розділ 4. Нічне спостереження
Коли сонце зайшло, детективи причаїлися неподалік печери.
Патриція сховалася за коренем старого дерева з блокнотом і лупою. Альфред став біля бічної стежки, що вела до папоротей. Зофія спостерігала згори з високого пагорба, а Ала тихо кружляла над кронами дерев.
Коба заховався за великим каменем.
— Це дуже гарне місце для лева-детектива, — прошепотів він.
— Це дуже гарне місце для лева, який не хоче, щоб його бачили, — сказала Патриція.
— Майже те саме.
Минали хвилини. Останні звірі залишили кошики біля входу до печери й повернулися додому. Нарешті все стихло.
Раптом із печери долинув тихий шерех.
Ш-ш-ш…
Туп.
Тиша.
Туп… туп…
Патриція затамувала подих.
Коба визирнув з-за каменя.
— Ви щось бачите?
— Тсс!
— Я ж шепочу.
— Коба, ти шепочеш, як лев.
Туп, туп.
Із темряви вийшла постать у великій хустці. Вона тягнула дерев’яний візок, повний фруктів, горіхів, меду й солодких ласощів.
— Чую запах шакала, — прошепотів Альфред.
Постать нервово озиралася, а тоді рушила бічною стежкою до папоротей. Детективи обережно пішли за нею.
За густими папоротями була скельна щілина. У ній уже стояли три скрині, повні принесених дарів.
Постать зняла хустку.
— Шакал Шимон! — прошепотіла Ала.
Шимон потирав лапи від задоволення.
— Чудово! — муркотів він. — Завтра всі будуть ще більше схвильовані затемненням. Принесуть ще дари, а я назбираю запасів на цілу суху пору!
Шимон глянув на скрині.
— Ну добре… може, на дві сухі пори.
Потім глянув на наступну скриню.
— Або на три.
Коба насупив брови.
— Тепер у нас є доказ, — прошепотів він. — І план.
Розділ 5. Дух Затемнення
Наступного вечора Коба переодягнувся у величезного мандрівного тапіра. На ньому був довгий темний плащ, великі паперові вуха й причеплений смішно видовжений ніс.
— У тапірів бувають лев’ячі хвости? — спитала Патриція.
— У цього — так, — відказав Коба. — Це дуже рідкісний тапір-детектив.
Коба ніс два великі кошики, накриті листям. В одному сховалися Патриція й Альфред, у другому — Ала. Зверху лежало кілька фруктів і горіхів.
Шимон визирнув із печери.
— О, ще один дар! Чудово. Залиш кошики й іди. Я подивлюся, чи зможу зупинити духа, який хоче забрати Сонце!
Тоді з кошиків вискочили Альфред, Патриція й Ала.
Ала пролетіла перед ліхтарем Шимона, кинувши на стіну печери величезну тінь. Альфред ударив лапою в порожній горщик:
Бум! Бум! Бум!
Патриція сказала гучним голосом:
— Ми Духи Затемнення! Ми знаємо про скрині, сховані за папоротями!
Шимон зблід.
— Звідки… звідки ви знаєте?
Коба скинув тапірячий плащ і став перед ним у своєму капелюсі.
— Бо справжні детективи перевіряють сліди, а не вірять страшним вигадкам.
Шимон спробував утекти, але Альфред перегородив йому дорогу, а Зофія витягнула шию над скелями.
— Тобі не треба тікати, — спокійно сказала вона. — Віддай дари, перепроси мешканців джунглів і перестань їх лякати.
Шимон опустив голову.
— Я хотів мати багато запасів без праці, — тихо зізнався він. — Це було нечесно.
Розділ 6. Пікнік під тінню Місяця
Наступного дня всі дари повернулися до власників. Замість того щоб нести їх до своїх комірчин, звірі розстелили ковдри на великій галявині й влаштували пікнік.
Патриція підготувала безпечний показ. Вона взяла картку, маленьку коробочку з дірочкою й поставила її спиною до Сонця. На картці з’явилося яскраве кругле зображення.
— Ми не дивимося на Сонце, — пояснила вона. — Ми дивимося лише на його зображення на картці.
Зофія тримала три фрукти: велике манго як Сонце, апельсин як Землю і маленьку сливу як Місяць.
— Коли Місяць рухається між Землею та Сонцем, він ненадовго затуляє частину світла, — пояснювала вона. — І тоді ми бачимо затемнення.
Коба дуже серйозно стежив за показом.
— Тобто навіть якщо стає трохи темніше, не треба панікувати?
— Саме так, — сказав Альфред.
— І не треба віддавати комусь усі печивка? — додала Ала.
— Особливо печивка, — підтвердив Альфред.
Коли світло Сонця почало лагідно змінюватися, звірі дивилися на безпечне зображення на картці й захоплено милувалися дивовижним явищем.
Коба сів поруч із Патрицією.
— Знаєш, інколи страх починається з того, що ми чогось не розуміємо, — сказав він. — Але коли питаємо, перевіряємо й вчимося, страх стає меншим.
Патриція усміхнулася.
— Саме так. Знання — мов добра ліхтарик. Воно допомагає побачити, що насправді ховається в темряві.
Ала закрутилася над ними кільцем.
— І ще допомагає не повірити духові, який любить чужі горіхи!
Усі розсміялися.
Навіть Коба.
Цього разу його живіт уже не булькав.